ЗБІРНИК наукових праць студентів, аспірантів і молодих вчених «МОЛОДА НАУКА»

Наукові роботи викладача Боєвої А.Л.

ПРИСЛІВНИКИ У НАРОДНІЙ МОВІ УГОРСЬКОЇ   (ПІДКАРПАТСЬКОЇ) РУСІ

Підкарпа́тська Русь — назва одної з п’яти (пізніше чотирьох) земель, які складали першу Чехословацьку Республіку у 1919 —1938 (з 26 жовтня 1938 року перейменована на Карпа́тську Україну) — автономний край у складі другої Чехословацької Республіки. Територіально обіймала сучасну територію Закарпатської області, крім околиць міста Чоп, але включаючи село Лекаровце (тепер Словаччина)[3].

Закарпатський говір – один з архаїчних говорів карпатської групи діалектів південно-західного наріччя української мови. Інші назви – середньо-закарпатський, підкарпатський, пд.-карпатський діалект. Поширений у поселеннях долин південних Карпат, правого берега р. Тиса.

Здобутки українського мовознавства в галузі вивчення прислівників української діалектної мови, попри наявність спеціальних досліджень на матеріалі закарпатських [3] говірок та невеликих розвідок про прислівники окремих говіркових груп, можна визначити як скромні, що пояснюється передусім складністю предмета дослідження: прислівники українських діалектів – це структурно строкаті утворення переважно пізнішого часу; зрештою, процес активного поповнення класу прислівників триває досі й полягає головно в ускладненні структури давніших утворень та в появі численних новотворів за старими дериваційними зразками. Окрім того, прислівники в українських діалектах становлять морфологічно недооформлену категорію: існує велика кількість так званих адвербіальних сполучень, які стоять на шляху до прислівника, зберігаючи семантичні і формальні ознаки вихідних слів.

У Закарпатському говорі чимало специфічних прислівників та прислівникових сполук: [туй (-кы, -ки, -ка)] – «тут», [адде (-кы, -ки), анде (-кы, -ки)] – «ось тут», [׀гинде (-кы, -ки, -ка)] – «там ось», [днис’, ннис’, нис’ (-кы, -ки, -ка)] – «сьогодні», [гô׀рі] – «нагорі, вгору», [дô׀лу, дô׀л’ÿ] – «внизу, донизу», [ид׀гôрі] – «вгору, нагору», [удо׀лину] – «вниз», [вон, ׀вонка] – «надворі», [уд׀ну, ун׀ну] – «усередині», [близ’] – «близько», [дô׀му, дô׀мÿ(ў׀)] – «додому», [даві] — «нещодавно», [дакул’ко] — «кілька», [׀уткÿт’, ׀уткыт’ і ׀выткыт’, ׀уткі, ׀вотки] – «звідки», [да|уткы] — «звідки-небудь», [зас’, уп׀йат] – «знову», [ут’׀мы] – «дуже багато», [наўма׀ниц’, наўман’׀ц’і] – «не дивлячись, напам’ять», [׀нацапкы, -ки] – «рачки», [׀сид’а, ׀лежа, с׀тойа; уйа׀ри] – «весною, навесні», [׀такôй] – «майже» тощо; модал. слів [май׀же, ви׀даў] – «мабуть», [(и)зуп׀раўд’і] – «справді», [(из)и׀нôт’] – «цікаво». Функціонує чимало відприслівникових прийменників: [ис׀хôд’н’а ׀міс’ац’а] – «в кінці місяця», [׀гôрі рі׀кôў] [2].

Даві, присл. ‛сьогодні вранці’: Ми|ні пув|рали |даві. Ця лексема, за даними літератури, за межами закарпатського, бойківського, гуцульського говорів на українській діалектній території зараз не відома; порівняно ще в інших закарпатських говірках дáві ‛ранком’, ‛недавно’[4].

|Дакул’ко, присл. ‛будь-скільки’, ‛кілька’: Най бы прийш|ло на рô|бôту |дакул’о л’у|ди. Ця лексема вживається в багатьох закарпатських говірках; порівнюється ще з dakoľko ‛кілька’ [4].

Да|уткы, присл. ‛ба звідки’, ‛звідки-небудь’: Да|уткы в та |тулко г|роши? да|уткыс’, присл.‛звідки-небудь’: Да|уткысу|зав о|ты г|рôші. Крім говірки села Сокирниця, прислівник дауткы відомий в різних закарпатських говірках; пор. Дáудкы ‛звідки-небудь’. Утворився за допомогою префікса да(див. вище |даґде) від прислівника |уткы < откы ‛звідки’, у свою чергу утвореного за допомогою префікса от (від прийменника от < прасл. *otъ ‛від’) від займенникового кореня к-, наявного в займеннику кый/кий (<*kъ-jь, той самий корінь і в *kъto); кы/ки зумовлено, ймовірно, впливом прислівників дóки, пóки [4]

Отже, у цьому короткому описі нам не вдалося охопити всі діалектні особливості прислівників говору, але навіть із побіжного огляду видно, що цей клас слів – безцінне джерело для діалектологів. Прислівники, що побутують у Закарпатських говорах, демонструють виразні фонетичні особливості, відзначаються низкою словотвірних варіантів, мають відмінності в семантичному наповненні. Закарпатський говір характеризується, з одного боку, збереженням давніх елементів фонетики, граматики, лексики, словотвору; з іншого – низкою інновацій, що з’явилися внаслідок внутрішнього розвитку в відносній географічній ізоляції за Карпатським хребтом та політичної «відірваності» Група прислівників Закарпатського говору, що були наведені, дає підстави зробити висновок про те, що прислівники на території колишньої Підкарпатської Русі на відрізнялися формою і змістом від адвербативів  літературної мови.

Література

1.Брошняк (Пискач) О. Д.Прислівники в українських говорах Закарпаття: автореф. дис. на здобуття ступеня канд. філ. наук: 10.02.01 / О. Брошняк (Пискач)/ Ужгородський держ. ун-т. – Ужгород, 1996. – 23 с.;

2.Верхратський І. Знадоби до пізнання угорсько-руських говорів // Зап. НТШ. – Ч. 1–2. – 1899–1901;

3.Панькевич І. Українські говори Підкарпатської Русі і сумежних областей. – Прага, 1938;

4.Русинсько-украйинсько-руський и русско-украинско-русинский словарь. – Ужгород, 2007. – 312 с.

5.Сабадош Іван. Словник закарпатської говірки села Сокирниця Хустського району / Іван Сабадош. –Ужгород : Ліра, 2008. –400 с.

ВЕСІЛЬНІ ОБРЯДИ, ЗВИЧАЇ ТА ТРАДИЦІЇ В УКРАЇНІ

Сім’я – одна з найдавніших форм спільності людей. Історія її виникнення набагато старша, за класи, нації, держави. Весілля як один з етапів виникнення нової сім’ї, зародження нового має велику і цікаву передісторію. Українська назва сім’ї – родина. Шлях розвитку родових відносин і творення сім’ї був досить тривалим і в ньому можна виділити кілька стадій. На першій стадії домінував рід. На другій — відбувається звуження значення роду до окремої родини. На третій стадії — відокремлення сім’ї від роду. Хоча первісна родина за своїми функціями, структурою та устроєм все-таки нагадувала рід. На останньому етапі відбувається перехід до моногамної, тобто одношлюбної сім’ї, у якій жінка виходила заміж за одного чоловіка, а чоловік одружувався на одній жінці [3, с.36-40].

Кожний народ, нація, навіть кожна соціальна група має свої традиції, звичаї, обряди, надбані і освячені протягом життя багатьох поколінь. Т.Г.Шевченко писав: «Чи ти рано до схід сонця Богу не молилась? Чи ти діточок непевних звичаю не вчила?». Сам час плекає ці звичаї, заповідає нам зберігати їх, пам’ятати про них, цікавитися ними. В усіх народів світу існує повір’я, що той, хто забув звичаї батьків, карається людьми і Богом. Рильський із цього приводу вважав: «Той, хто не знає свого минулого, не вартий майбутнього».

В Україні весілля колись святкувалося три дні. Походження українського весілля занурене в таємниці та ритуали. Жодне весілля не обходилось без пісень, танців, без рушника, дбайливо вишитого своїми руками, без вінків та стрічок. В основному весілля (у його традиційному вигляді) можна умовно поділити на 3 цикли: передвесільний, власне весільний, післявесільний [2, с.14].

Передвесільний (сватання, умовини, заручини, оглядини, запросини, печіння короваю, дівич-вечір та дружбини). Сватання – це, по суті, офіційна згода нареченого з нареченою, а також їхніх сімей на укладення шлюбу. Починається все з того, що наречений обирає собі кілька сватів серед своїх родичів або друзів. Потім свати із нареченим ідуть до хати нареченої. Особливе значення у весільних обрядах, у тому числі сватанні, приділялася короваю. Ця традиція сягає корінням ще у язичницькі часи. Коровай особливість українського весілля загалом. Він обов’язково повинен мати круглу форму, як символ поєднання стихій води (для випікання беруть чисту воду), вогню (випікають у печі) та сонця (форма короваю). Другою традиційної річчю вважався рушник. Рушники використовувалися по-різному: як подарунки від нареченої майбутнім родичам, їх зав’язували на грудях у сватів на знак згоди, перев’язували руки свасі. За традицією, після весілля рушники зберігаються в сім’ї молодих як символ щасливого сімейного життя. На весільних рушниках вишивають пари таких птахів, як сокіл, індик, павич, півень (тільки не в бойовій стійці). Не вишивають зозуль символ вдови, солов’їв символ неодружених хлопців (щоб чоловік не зраджував). Центр рушника обов’язково повинен бути порожнім, без вишивки, Боже місце; вільна від візерунку частина уособлює зв’язок з космосом [1, с. 12-14]. Запросини. У більшості регіонів України ще до 3040-х рр. XX ст. молода ходила з дружками селом у святковому народному одязі, прикрашена квітами і стрічками. Запросини передбачають запрошення гостей молодими та їх дружбами. Як правило, запрошують родичів, друзів, сусідів та знайомих. Не гоже запрошувати під час випадкових зустрічей на вулиці, це вважається образою для запрошеного, адже молоді не зайшли вшанувати гостя. Є навіть прислів’я: «Просили по дорозі, щоб не були на порозі». Дівич-вечір та дружбини це прощальний вечір, на якому наречений і наречена прощалися з дівочою і парубоцькою громадою та переходили в стан одружених господарів. Крім приготування вінків і весільного деревця, на цьому вечорі ще здійснювалися такі обряди: посад, перепій молодих, розплетення коси нареченій, вбирання вінка, обмін подарунками молодими та ін. В окремих районах Київщини, Житомирщини, Чернігівщини, Сумщини і Запорізької області існував спільний посад молодих. На Бойківщині обряд посаду здійснювався у день весілля перед вінчанням. Батьки першими благословляли своїх дітей на одруження і «перепивали» щастя-долю [4].

Власне весільний (вінчання, святкування, збори весільного поїзда, перейми, обдаровини, перевезення посагу). У день весілля молоді просять остаточного благословення у батьків, після чого збирають весільний поїзд та йдуть на вінчання. У весільний поїзд входять: дві подруги молодої (старша і молодша дружки); два друга молодого ( старший дружба і молодший); діти, які несуть ікони; батьки (хресні і кровні); близькі родичі. Коли майбутня сім’я виходить на двір із хати батьки молодої осипають їх пшеницею (зерно – як символ зародження нового), монетами (як символ багатства), цукерками (як символ щасливого, «солодкого» життя). Під вечір відбувається розплітання коси молодої, свекруха знімає з молодої фату та надягає їй на голову хустку – символ дружини і матері [2, с.14].

Після весільний (зустріч та влаштування молодих, прилучення невістки до родини чоловіка, завершення весілля) [2, с.14].

Отже, гуляння саме традиційного народного весілля в основних його рисах збереглося й дотепер, але переважно у сільській місцевості. В умовах міста вони ж значно осучаснилися. Пращури залишили нам велику і багату спадщину традицій і звичаїв, а наш обов’язок не тільки не втратити нічого з неоціненних скарбів, а й примножити їх та передати наступним поколінням.

Література

  1. Антонова Є.І. На весілля з рушниками (традиції і сучасність) / Є.І.Антонова. – Донецьк: Донбас, 2011. – 144 с.
  2. Борисенко В.К. Нова весільна обрядовість у сучасному селі / В.К.Борисенко. – К. : Наукова дума, 1979.
  3. Вулвуд Л. З родини йде життя людини. Народознавство / Л. Вулвуд, І. Вулвуд. – Донецьк : Центр підготовки абітурієнтів, 1998. – 116 с.
  4. Традиційне українське весілля. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://uk.wikipedia.org/wiki/